Ростислав Мартинюк - про різні фронти та історичні виміри нинішньої війни.

На початку нашої розмови про особливості російсько-українського цивілізаційного конфлікту історик, журналіст, член Експертної ради Державного агентства кіно Ростислав Мартинюк назвав себе людиною традиції Лівобережної України - він родом з Сумщини. За його спостереженнями, українці його рідних країв сприймають росіян як чужинців не менш радикально, ніж галичани. Пан Ростислав - також знаний фіно-угрознавець, аргументовано розказує про первісну ідентичність росіян. Його знання підкріплені особистим досвідом спілкування з сусідами - він випускник Воронезького університету, провів кілька значних експедицій по фіно-угорських країнах Московщини. Отже про те, з ким насправді нині ведемо війну і як у ній перемогти - розповідає Ростислав Мартинюк.
- Наша модерна війна зі Сходом почалася одразу після Переяслава - 1654 року, коли ординський світ оголосив похід на повну ліквідацію "литвинов і черкас" - так офіційно іменували українців у канцеляріях Московщини. З невеликими перервами війна триває й донині. І з самого початку ця війна була гібридною: у ній використовувалася суміш військових, церковних, етнічних, економічних агресій. У тому числі боротьба йшла за бренд - Русь, руській, великорус тощо. Зараз головне - не драматизувати нову фазу цієї війни. У стані війни перебували ми завжди, і то - не трагедія, то - лицарський похід. Влучно сказав якось Олег Куцин, перебуваючи в січеславському військовому шпиталі: "Я знав, що рано чи пізно ця війна почнеться. Тільки одного боявся: що вона почнеться без мене, і воювати доведеться моїм дітям".
Нинішній етап війни ніби "підсвітив" кілька сталих груп населення України, кожна з яких має власні інтереси. Це насамперед українська нація, потім - так звані креоли, тобто переважно міське населення, яке перейшло на російську мову в другому-третьому поколінні, і третя група - потужна, але ретельно маскована громада етнічних рускіх. Їх "невидимості" ефективно сприяє ліберальна пропаганда, і значна частина українців з ентузіазмом пропагує цю сліпоту.
Реальність москалів в Україні - доконаний факт. Щоб зрозуміти це, треба згадати, що в Україну з 1951 по 1991 рік совєцькі переселенські контори щороку пакували близько 150 тисяч рускіх. Отже щороку в Україні з'являлося чисто москальське місто - розміром зі Стрий. Це був один з потужних, базових засобів колонізації України. Колоністи мали підтримати - і, звісно, підтримували! - шалений фронт русифікації, який Москва ніколи не згортала. Як правило, колоністи - міське населення, активне, мало доступ до влади, живі зв'язки з Москвою. Навіть 1990 року в Україну заїхало 75 тисяч переселенців з РСФСР. Тоді Кремль довів цю масу до цифри 11 мільйонів осіб, і саме ця публіка контролювала всю УССР - і з економічної, і з політичної, і з психологічної точки зору. І коли 1991 року формально оголосили Незалежність, ці зайди були частково зваблені "українським проектом". Вони повірили, що тепер матимуть таку собі "малєнькую Росію", буквально Малоросію. Дарма, що під назвою "Україна". Без атомної зброї, без відповідальності за камчатські та кавказькі колонії, без навіженого Єльцина чи Путіна.
Відтоді вони ототожнюють себе з цією, тобто нашою територією, і нині готові поступитися багатьма речами, щоб дати відсіч Путіну, готові повторювати скільки треба "слава украінє", іти на війну й навіть померти за цю землю, але, зважте, не готові "загаваріть по украінскі". Бо питання мови для них головне. Мова в них - це код хазяїна, код успіху, доступу до благ, до того всього, що дає почуватися їм у цій країні привілейованою кастою. Допускаю, що війну на сході вони сприймають як таку собі малоросійсько-російську війну. І якщо українець вірить, що рускоязичні - то наші супутники й допомагають нам здолати ворога, то значна частина з них упевнена, що це ми їм допомагаємо зробити країну, де добре буде саме їм, але не "вишиватнікам".
- Як же маємо діяти, щоб побудувати тут українську Україну?
- Найперше не треба розчулюватися: ой як, мовляв, гарно, що в Одесі почали більше українською говорити або в Чернігові синьо-жовті прапори розвісили. Все це хоч і приємні, але реально дрібниці. З нашими людьми треба багато й ґрунтовно ідеологічно працювати, треба культивувати українську історію, українську мову, спільноту й пояснювати, як від цього залежить конкретний добробут кожного українця. Що окупація мовна завжди завершується окупацією тотальною, в тому числі дійде до відчуження майна: від державних заводів до батькової корови.
Важливо не переоцінювати здатність простої пропаганди чи популяризації українського розвіяти кацапсько-московський дурман. Коли йдеться про психологію руского, враженого інстинктами панування в Україні, то з ним одна розмова - сила. Нам це видається надмірністю, бо ми - люди, виховані в європейській культурі, яка спонукає домовлятися. Пригадую, на презентації фільму до 20-річчя "Свободи" Андрій Середа (лідер гурту "Кому Вниз", - ред.) сказав приблизно таке: "Ну як можна з цими ворогами домовлятися. То ж як таргани: біжить, то треба дати по ньому капцем. Іншого вибору немає". Тоді мені це не дуже сподобалося, але тепер розумію: коли ми забороняємо їхні фільми, але толеруємо рускій язик, коли говоримо, що Путін поганий, але там є нормальні рускіє люди й з ними треба домовлятися, то вдаємося до самообману, це шлях у нікуди.
Нам усім треба готуватися до мовної війни в Києві. Перемога в ній означатиме, чи є Україна, чи її немає. Те, що за 25 років ми не підвищили рівень звучання української мови в цьому місті до домінантного, означає, що тут діє штаб опору українській нації. Це ота поважна, економічно захищена, ідеологічно злютована група рускіх, кожен з яких має унікальний, варіативний досвід конфліктів з тубільцями - на світоглядному, мовному, бізнесовому ґрунті. Тут не варто ображатися на слово "тубільці", ми є справді корінна нація. Але саме на це тиснуть: українська - то, мовляв, село. Де-факто тут частенько і є люди з села, які зайшли в Київ у низькому соціальному статусі й майже відразу капітулювали: у другому-третьому поколінні вони спотворилися на російськомовну публіку.
Мовна специфіка Києва ще й у тому, що з близько 80% формально українського населення більшість має травматичний досвід (часто неусвідомлений), це "діти голодоморного села". Припускаю, що саме в Києві українська мова звучить для самих обивателів як мова голодоморної катастрофи, мова поразки, мова жертви. У такій ситуації "російськомовність" - це життя з чистого аркуша. Життя, в якому немає отієї голодоморної, безпаспортної мелодії села, яка є гнітючою у міському антуражі успішного "кацапського Києва".
З другого боку, російська мова для самих "породистих" носіїв - не просто мова. Вона, як чарівна паличка, вмикає, активізує весь той кацапський штаб, натренований конвертувати "язик" у реальну владу.
Я от 2012 року, з інтересу, продивився всі списки працівників апарату Кабінету Міністрів Ніколая Азарова: голови департаментів, заступники, клерки, консультанти… Уявіть собі, там понад тисяча прізвищ, з яких легко вгадується російське походження. До певної міри, у часи Януковича оця "руская громада" демаскувалася й вилізла на самі верхи української виконавчої влади. То був справді російський етнічний уряд на чолі з пересмішником Азаровим.
Так, зараз цього уряду немає. Але зосталися всі чинники, які залишають на порядку денному волю російської громади до виняткової присутності в українських органах влади. Чим це закінчується - можна подивитися на прикладі провідних телеканалів. Нам не залишать і 5% української мови. Буде одна "геніальна" вивіска "Єдина країна - єдіная страна". Національна за формою - російська за змістом.
Але Київ - як столиця держави, що кинула виклик більшовизму, Москві й усьому, що за нею стоїть, залишається ядром і ключем до нашого майбуття. Вибираючи мову спілкування, Київ щоденно проводить своєрідний плебісцит. Вибір у повсякденні мови окупанта означає війну. Це не якісь просвітянські сентенції, бо Путін рано чи пізно справді прийде на звучання свого язика.
У той же час Київ зараз готовий бути україномовним, бо всі українські школи є українськими, рівень володіння українською літературною мовою загалом тотальний. Неговоріння українською в Києві має оті дві причини: з одного боку - шалений тиск колоніальних еліт, а з другого - травма українця, котрий не хоче брати на себе відповідальність господаря своєї землі.
- Прокоментуєте в цьому контексті явище російськомовних українських письменників?
- З огляду на потужність імперського дискурсу та імперського інструментарію, в який занурена російська мова, то кожен письменник, котрий її використовує як мову мистецтва, мову духу, перетворюється на такий собі штир "руского міра", що заходить в Україну. Подібним штирем є російська церква в Україні. Це те, що потворить і задурманює дух. Тож навіть питання не може стояти про те, чи толерувати таку літературу, чи черпати з неї якісь смисли, вірити, нібито вона висловлює якісь аспекти українського життя.
- Частиною війни з Росією стала декомунізація. Яким бачите цей процес?
- Це питання геополітичне, бо йдеться не тільки про декомунізацію, десовєтизацію, а й про долання наслідків Другої світової війни, після якої перемога над нацизмом узаконила перемогу сталінізму в усьому західному світі. Тому остаточна десовєтизація означає повалення основного міфу сталінізму. І саме українці як нація, що найбільше потерпіла від большевизму, найбільше чинила опір цьому явищу, мають вести перед у цьому процесі. Унікального та визнаного самою Москвою успіху десовєтизації досягла УПА й бандерівський рух. Трьома повстаннями: Кенгірським, Воркутинським і Норильським бандерівський рух повалив цілу систему ГУЛАГу, бо діяв там рішуче й безоглядно.
А Галичина, осердя бандерівського руху, є найбільш десовєтизованою територією з усієї колишньої совєцької, включно з північною Німеччиною. У Словаччині, в Угорщині, в Болгарії є сотні совєцьких пам'ятників, закамуфльованих під монументи жертвам війни чи визволителям. Красива й глибока декомунізація Галичини була скомпрометована хіба тим, що вона не змогла явити своє економічне чудо; не змогла показати, що десовєтизація дорівнює добробуту, але вона здетонувала й детонуватиме далі, і не тільки в межах України, а в усій Центральній Європі.
Біда, що наша декомунізація половинчаста. Перейменування подекуди обертається на імітацію: вулицю Лєніна, наприклад, пропонують перейменувати на якогось Згуровського, мовляв, українське прізвище. А то просто ще один комуніст! Кремлівський штаб - майстер імітації. І коли ми допускаємо не глибинність, не конечність десовєтизацї, то залишаємо вікно для імітації, а коли воно ще й відчинене, то туди залізе кацап і перетворить нашу роботу на протилежність або безглуздість.

Коментарі