Mykola Voronin


Я вважав себе космополітом до війни.
Думав, що не можна обмежувати себе мовами чи націями, національностями.
Ще... Я завжди мав бунтівний характер. Я вчився в Києві у Національному Університеті "Києво-Могилянська Академія" сім років. Тут дуже вже всі тисли на українську мову. А я люблю не так як усі. І не люблю, коли тиснуть. Через це і писав вірші російською. Говорив частіше російською, ніж українською. Це було давно. Мільйон років тому. До війни. 
Війна повністю все змінила.
Я зрозумів, що до неї я жив без Батьківщини. Війна подарувала мені Україну. Я почав цінувати її такою як вона є: її культуру, символи, прапор, тризуб. Та все ж, за звичкою, говорив російською. На важливість мови рідної звернула мою увагу координатор безкоштовних курсів української мови Катерина Мельник. Вже коли я йшов таким мирним Києвом поруч неї, ми вели собі розмову і тут я раптом збагнув, що у путла і російскої педерації дійсно не було б жодного шансу зробити те, що вони зробили в Криму і на сході України, якби там високо цінували Україну, нашу мову і культуру.
Жодного шансу.
Розумієте?
Ніхто б не загинув із тих, хто пішов у небесну бригаду.
Не гинули б діти, не руйнувались би будівлі і долі...
Стояв би і працював би Донецький Аеропорт імені Григорія Сковороди.
Русня не пройшла б і метра нашої землі.
Ніде.
Якби нас захищала наша мова і культура.
Гебня це розуміла.
Ось чому нещадно катувала свого часу наших Героїв за мову.
Їх нащадки забули про їхні муки...
І далі вважають, що обмежуватись у мовах не варто.
Можна говорити російською і любити Україну.
Боже, та це те саме, що бути відданим одному Коханому Справжньому Чоловікові і займатися проституцією у вихідні.
Для розширення горизонту.
Схаменіться шановні.
Як часто ми починаємо цінувати те, що втратили? І часто починаємо це робити дуже пізно. Постфактум. Та краще пізно, ніж ніколи.
То ж починаємо говорити українською, шановні, бо ми того варті.
Того варті наші небесні побратими.
Микола Воронін.
Український снайпер.

Коментарі