Сонячне слово Мирослава Дочинця

          — Як у Мирослава Дочинця народжуються книги? 
— Мої книги з’явилися з духу протесту. Я перечитав і «перелопатив» стільки літератури, макулатури і целюлози, що аж страшно. Читав до мідного дзвону в голові, але не знайшов того, що шукав. І тоді українець починає створювати те, що не знаходить. Мої книги — це «духовний конспект» для себе і про себе, записи внутрішнього розвитку, осягання якоїсь істини. Але оскільки люди зіткані з одного матеріалу, то виявилось, що це потрібно іншим.
Для українців слово є особливою, сакральною річчю. Ми багато чого втратили, здали, продали, віддали на поталу чужинцям, яких самі й прикликали. Віддаємо свої цінності, а потім терпимо, чекаємо, що за це подякують і дадуть щось. Ми повинні відповідати за свої вчинки, за той переступ правічних законів. Переступаючи які, ми ще й плачемося і нарікаємо. Ми створили багато пісень жалю, журби, плачів. Ми плачемо і посипаємо голову попелом та чекаємо за це віддяки, Божого благословення. Але нарікати на свою долю є богохульством. Знаєте, у японців немає слів «доля», «мрія» та «щастя». Вони обходяться одним словом «будь» — у значенні того, що людині дано. Християни говорять: «хрест». І я маю приймати його з великою вдячністю, як дар, даний тільки мені. Бо ми — насінина неба і приходимо в цей світ для якогось служіння і маємо це реалізувати. Мої книги — про служіння. Про служіння високе і не дуже, бо не всі кораблі пливуть до Америки. Так само і людина може служити в цьому світі різним речам. Наприклад, родині, іншій людині, мистецтву, врешті-решт — Богу. І ми маємо обрати, для чого вибрані.
— Що українці можуть дати світу?— Для початку треба дати собі. Нарешті ми відкрили Україну і себе в ній. Це скоро зрозуміє весь світ, адже потрібними світу ми стали лише тоді, коли самі себе знайшли. Зараз ми готові вертатися до того, що втратили. Якоюсь мірою ми стали пуповиною інтересів цілого світу. Чому? Тут проявляються закони життя і землі. У цій землі закопана наша фізична пуповина, яка нас кличе. Тому що це — наш зародок, це — наш корінь. А пуповина духовна — ще вище поняття. Дикі племена похрещені тут, у нас, у Києві. Не можна жити без духовної пуповини. Незалежність ми легко отримали і не оцінили її. Такі речі не прощаються. За це треба платити. 
— Мирослав Дочинець, жартуючи, говорить, що не читає своїх книг. Крім тих, за які отримав Шевченківську премію...— Чому я в них заглядаю? Не тому, що там історія якась цікава. Мабуть, тут найбільше правди життя і правди духу, тут найбільше кристалізована основна істина: ми в цьому житті маємо шанс. Людину можна зламати матеріально, морально, національно навіть, але її не можна знищити духовно, тому що душа — це не наше. Душа є і у атеїста, і у проповідника. І ще треба розібратися, у кого вона чистіша, чим наповнена. Коли ми відкриваємо себе для духу, він починає нас вчити, нами керувати. До десятого коліна нашого роду нам заповідана поміч. Це той духовний хребет, який у нас стоїть. І до пори до часу він може бути нам непотрібний, поки єдиною поміччю для нас буде той великий духовний спадок. Який з десятого покоління у нас є, тримає нас і учить. Є речі, які вчать, як підніматися, як би це не було важко, але воно нам дано. Саме це я намагався показати у своїх книгах.  
Сонячне слово Мирослава Дочинця

Коментарі