Соборність України та її східні кордони

Десять літ минуло, як українська нація, скровавлена й знесилена, припинила збройну визвольну боротьбу, що коштувала їй тисячі жертв найкращих синів, які кістками вкрили і кров’ю зросили рідні землі від Сяну до Кавказу.
Десять літ! В житті народу – це хвилинка, а все ж її достатньо для того, щоб очуняти від завданого удару та запитати себе: чому саме не маємо власної держави?
Нашу поразку приписують назверхнім обставинам, а насамперед – фізичній силі наших ворогів-сусідів, далі вже тим західноевропейським дипломатам, які ведучи тоді політичний провід в Европі, ставилися до нас ворожо.
Коли й погодитися з тим, то все ж виникає запитання: де причина цього?! Хіба ми не поклали куди більше жертв від будь-кого з тих народів, які вибороли собі власну державу?! Хіба ж ми не мали геройської армії, що нею не кожний народ може похва­литися? Це все так! Але ми мали й отаманів з їх загонами, яких не мали інші на­роди, отаманів, не підпорядкованих дієвій армії, а – самі собі. Ми мали принагідно зібрану фізичну силу, що і справді довершувала героїчні вчинки, але яка наслід­ком недостачі планової організованости тратила на вартости та мусила підлягти ворогам. Ми мали маси, правда, здеморалізовані довголітньою попередньою війною, соціялізмами, комунізмами, ворожими агітаторами, але й здеморалізовану недостачею сильної руки та наслідком того – загальною анархією. Ми й не могли мати потрібної організованої сили, бо взагалі не були підготовані до такої організації, як держава. Ба, навіть під час визвольних змагань, ми все ще міркували, чи маємо творити само­стійну державу, а коли так, то на яких землях і в якій формі*.
Західноевропейські політики дуже добре бачили наші недомагання. Вони за цим не потребували йти аж на Україну! Вони їх бачили в самому серці европейської політики – Парижі. Вистачить лише згадати спори між дипломатичними представ­никами українських республік. Правда, ми перед війною і революцією деклfмували й співали:
…Від Кавказу по Сян
 Лиш один буде лан
Його  власником,  нарід  цілий України –  вінець золотий…
Але коли 1917-18 рр. прийшла нагода це здійснити, то в нас з’явилися три «лани»: один – над Дністром, другий – над Дніпром, а третій – над Кубанню. Замість одного лану – держави з одним центром у Києві й одною оборонною силою, в нас були три «лани» і три центри: один у Львові – Станиславові, другий – у Києві, а третій – у Катеринодарі; і кожний із тих центрів вів собі окрему політику і мав осібну армію.
Акт 22 січня 1919 р. не дав нам соборности, бо проголосив соборність формально і то лише частини українських земель над Дніпром і Дністром, полишаючи решту зе­мель поза межами соборности.
А вороги, користаючи з нашої внутрішньої чвари та неконсолідованости, ни­щили наші держави одну за одною, а знищивши їх, здобиччю поділилися в Ризі 1920 р.
Повторилася історія діб княжих з XII – XIII вв. і гетьманських з XVII – XVIII ст. Повторилася княжа угода коло Любого Озера з 1097 р., повторився Переяслав, повто­рився Гадяч і Андрусів.
Помилятися – можна. Признаватися до помилок – треба. Але ніколи не можна повторювати помилок, а поготів – поглиблювати їх. А, проте, саме це в нас і робиться. Ті самі «провідники народу», що в 1920 р. зреклися на користь ворогів, західних зе­мель України, роблять сьогодні це саме, як не гірше, зі східними, бо вважають, «что в казачих областях (отже, й на Кубані. – О. Б.) были всегда на лицо все елементы создания и роста своеобразных национальньгх особенностей» (Славінський), запере­чують приналежність кубанських козаків до української нації.
А всі ми поруч із тим далі собі співаємо, що «душу й тіло ми положим», та деклямуємо про 45-мільйонну українську націю. Тоді як, пам’ятаючи слова поета:
Кожний думай, що на тобі міліонів стан стоїть,
Що за долю міліонів мусиш дати ти одвіт.
не співати тільки, та деклямувати має кожний член 45-мільйонної нації, а боротися за здобуття Української Самостійної Соборної Держави від Сяну до Кавказу.

Осип Бойдуник


Етнографи, й наші, й чужі, довели, що на Кубані та инших північно-кавказьких землях, як от частині Донщини й Астраханщини, на цілій Ставропольщині й частині Терщини більшість населення (62-75% залежно від области) є українці. Що цього не виказували урядові статистики – це не аргумент, бо статистику ту проводили ро­сійські уряди, які взагалі не признавали українців, вважаючи їх за «русских». Одначе річ не в назві. Тут найбільшу вагу має те, що ці «русскіе» «сохранили до настоящаго времени малороссійскій говор и обычаи»* і самі росіяне, як бачимо, це стверджують.
Одначе, для нас при розгляді проблеми національностей на північно-кавказьких землях, куди важливіше від різних тенденційних статистик історичне минуле тих земель.
Частина теперішньої Кубані, а краще сказати, частина земель, що сьогодні входять до складу Кубані, отже – східне побережжя Азовського моря, Керченської протоки та частинна побережжя Чорного моря, була за княжих діб, у X – XII ст., удільним князівством під назвою Тмутараканьського князівства. Вже за часів князя Святослава були там україно-руські оселі. Коли після смерти Володимира Великого ді­став це князівство його син Мстислав, то він, воюючи з кавказькими племенами яс­сами й касогами, розширив його, а далі в боротьбі зі своїм братом Ярославом підпорядкував собі всі землі на лівому березі Дніпра, що відтоді, включно з Тмутараканню, творили вже одну державу зі столицею в Чернігові.
Так було до смерті князя Мстислава у 1034 р., коли всі землі Мстиславові пе­рейшли під панування його брата – Ярослава Мудрого, який уже панував на землях по правому березі Дніпра зі столицею Києвом. Тим способом всі україно-руські землі в XI ст. творили одну суцільну державу зі столицею в Києві, а Тмутаракань, отже, частина сьогоднішньої Кубані, була її складовою частиною. Після смерти Ярослава Мудрого (1054 р.) Тмутаракань припала його синові Святославові, який рівночасно був князем Чернігівським та Муромським, а згодом перейшла до рук Святославових синів – Олега й Давида. Одначе у XII ст. удари половецьких орд знищили Тмутараканьське князівство. Слід знати, що Тмутаракань, удільне князівство своєю формою, було найдальше на схід висунене організоване адміністративне тіло; землі, що ле­жали за цим князівством далі на схід, заселяли степові кочівники. Тмутаракань, розгромлена половцями в XII в., була предметом дальших нападів кочівників, які ви­дирали її собі, однак, до України вже не вернулася. Щойно в XVIII в. зачинають її колонізувати українські запорізькі козаки.



Коментарі