Дороговказ у майбутнє

З усіх катедр сучасного світу чує нинішня молодь, що наша доба йде «світлим шляхом модернізму, матеріяльного добробуту, великих досягнень науки і техніки, завойовування космосу, загальної рівності, свободи і братерства народів, — йде до вселюдського щастя і миру. В СССР це зветься добою соціялізму й комунізму, а на цьому боці залізної заслони — добою «демократії» і «прогресу».
    Думаю, що цей «прогрес» неминуче веде нас до нових велетенських зрушень, війн, катастроф, — до загального хаосу і анархії. Особливо молодь повинна усвідомити собі це, щоб знати, як з грядучого хаосу вийти, щоб вивести свою націю на іншу путь.
    В цей хаос вступила Европа, а з нею й Україна та цілий світ, по першій і Другій світових війнах та по большевицькому перевороті 1917 року. Перші громи перед бурею загуркотіли ще перед 1914 роком. Були це ще наприкінці ХІХ століття: війни Америки з Еспанією, Італії з Абесінією, з Туреччиною, Японії з Китаєм, потім з Росією, Туреччини з Грецією, а потім з усіма балканськими державами. Під час першої світової війни і по ній — війна Росії з Фінляндією, з Польщею і Україною. По другій світовій війні — в пам'яті ще всіх — ряд війн міжнаціональних і громадянських, які не вгавають донині.
    Нині ж під час ялтинського «миру» бачимо загальну мобілізацію темних сил з метою знищення християнської цивілізації Окциденту, свободи і незалежности народів під деспотією тоталітарного «світового уряду». Там, в Україні, у великім всенароднім концентраку під назвою СССР, цей наступ темних сил іде більш одверто — на знищення християнства, щоб заступити його «релігією» московського сатанізму, зміцнення нового кріпацтва у сфері соціальній, рабством у сфері політичній, занепадом у сфері культурній, денаціоналізацією у сфері національній, взагалі оберненням людських спільнот у потульну двоногу отару під батогом нового червоного Атілли і його орди. Отже, іде до знищення ідеї патріотизму, чести, бойового духа, до знищення на нашій землі всіх славних традицій минулого.
    Найстрашніше в тому те, що темні сили Заходу одверто переходять до «співіснування» і навіть на «приязнь» з московською тиранією. Коли в 1941 році прийшло до союзу між ними, один політик запитав Черчілля, як він, антикомуніст, виявив приязнь до СССР? Черчілль відповів, що він знайшов би слова приязні й для самого сатани, якби Гітлер мав війну з пеклом... Слова повні глибокого змісту, бо ж чи не бачимо, як тепер запобігають ласки і приязні московського сатани, коли уярмлені ним народи повстають проти большевицького пекла?

Дороговказ у майбутнє Дмитро Донцов 
Коли методіївці були перші, що зформулювали ці ідеї, то найзавзятішим їх популяризатором став М.Драгоманів. Вирослий в отруйнім оточенні російських патріотів, переконаний російський державник, релятивіст і еклектик з голови до п'ят, gente Ruthenus natione Russus, як назвав його Франко, – з приємністю вхопився він за тезу, так вигідну і так зрозумілу для кожного провансальця. На його думку, «сварки» між народами пояснюються лиш тим, що люди є «нерозсудні». Тепер цих «сварок» є менше – (шкода, що Драгоманів не дожив до наших днів!), але коли в давнину їх було більше, то це пояснюється, на думку професора, людською іґноранцією: «Коли люди були менше розумні, ніж тепер, то між різними народами були часто сварки. І народи жахались один одного або ворогували поміж собою от так, як, напр., кінь жахається верблюда, або собаки ворогують з котами, і т. д.»[7-1]. А звідси ясний для кожного драгоманівця висновок: як людському вихованню удалося погодити кота з псом, так повинно удатися привернути й мирне співжиття різних рас. Над тим, чи це завдання так легко виконати, як помирити верблюда з конем, чи, напр., лиса з курми, або вовка з телям, – над цим правовірні драгоманівці не задумувалися, бо таке ставлення питання перекидало б догори ногами ціле їхнє відчування світу, в якім priusом мав бути розум, а не від нього незалежні інстинкт та воля.
    Та на щастя, світ думав власне так, як Драгоманів (бодай йому так здавалося), «і згодом розумніші люди стали думати, що такий нагніт одного (народу – Д. Д.) над другим – річ неправедна, крайнє нерозумна, невигідна для загалу навіть пануючого»[8-1]. Шляхетним завданням українського «націоналіста» стало, отже, переконувати противника в «безглуздості» його агресії і невигідності її для нього ж самого, однією силою розумових аргументів; точнісінько так, як він гадав переконати Росію заперестати культурний гніт над українським шкільництвом «однією силою педагогічних арґументів»[9-1].
    Один з маркантних представників монізму, В. Освальд (полемізуючи з «мілітаризмом») писав, що відносини між націями повинні нормуватися розумовим принципом «енерґетичного імперативу», який чисто «науково наказує їм сидіти тихо і не тратити марно сил у непродуктивній борні»[10-1]. Як з точки погляду «енергетичного імперативу» плуг вище сохи, а полюбовне розмежування сусідів вигідніше вічних сварок і бійок, так, з тієї ж самої точки погляду, вигідніше є мирне співжиття народів, аніж їх ворогування.
    Щоб це ворогування спинилося, треба лиш «переконати» ворогів в його безсенсовності! Поколінню, хворому на надрозвиток інтелекту, промовляли до переконання ці наївні арґументи. Вірив у них і Драгоманів. Так, найбільшим аргументом проти надання українству «державноправного характеру» було в нього те, що ці стремління не можуть витримати критики «освіченого» чоловіка; що їх відкинуто «науковою критикою і аналізою». Для нього те, що відкинула наука, не сміє існувати в житті, бо ним же ж «кермує розум». Афект у соціяльнім житті не грає жодної ролі і він радить перенести «точку опертя соціяльного і політичного руху в Росії з почуття і віри на науку і розрахунок». Наука ж, розум, критика, аналіза, переконування, а не інстинкт і воля мають вирішити і національну проблему.
Такий меншбільш був зміст цілої української преси. Перше тон їй надавав Драгоманів, по 1900 році – М. Грушевський. Для нього так само жадання українства диктувалися не спонтанною волею нації, не її іраціональним стремлінням до життя і влади; українські домагання є логічним висновком розважань над розумним устроєм соціяльних і міжнаціональних взаємин. Як такі, ці жадання є «безсумнівні для всякої, просто тільки гуманно і культурно настроєної, людини», хоч би й з ворожого табору. Томуто ці домагання треба було «арґументувати більше від розуму». Правда, тих доказів ворожа сторона не вислухала, і події не пішли за радою професора, але – тим гірше для подій! Бо засадничо мають рацію все таки не події, не та «темна» сила, що панує і над людським розумом, і над вчинками людей, і над їх мотивами, – лише прекрасний розум. Ці докази від розуму, «коли б були услухані в свій час, витворили б тривку моральну зв'язь між українським громадянством з одного боку, російською державністю і великоруським (?) поступовим громадянством з другого»[19-1]. Дотеперішня непримиренність українського і неукраїнського націоналізмів для Драгоманова, так само як і для Грушевського, є, отже, станом патологічним, викликаним «нетямущими» іґнорантами... Яким домом для божевільних мусіла видаватися шанов. професорові історія, яку робили Олександри, Цезарі, Кромвелі, Наполеони, Мадзіні та інші «нетямущі» і «некультурні» люди, що ось вже кілька тисяч років тримають людськість у «патологічному» стані! Ґанді і Лев Толстой мусять видатися для людей цієї психології одинокими світочами людськости...
Типовим представником драгоманівщини в Галичині (хоч наприкінці життя він її й вирікся) був Іван Франко. Всевладність людського розуму для нього найвищий закон. Інтелект і для нього та зброя, якою кожна гуртова одиниця (отже й нація) має боротися за бажаний для неї лад, головна підойма реформ. Він питається: «А ще скажіте, як сей лад перевернути хочем ми? – Не збруєю, не силою – огню, заліза і війни, – а правдою і працею – й наукою»[22-1]. Як бачимо, в наддніпрянця і в галичанина стрічаємося навіть з одними і тими самими словами на висловлення їх спільних думок. І ці думки не були вийнятком у Галичині. В другім збірнику того ж автора читаємо: «Най кождий в руки меч береть – зблизився слави час – не думаю сталевий меч – ми шляхом мира йдем; – тільки науки й правди меч – врагів спалить у пень»[23-1]. «Розум владний без віри основ» – ось його мета, а наука – той «спокійний і щирий провідник», що «шукає виходу з стежок блудних», на які зайшли одиниці, народи, ціла людськість, батожені «егоїзмом» і «ненавистю»[24-1].
Цей свого роду «світогляд» відбивався і в цілій зиґзакуватій політиці українства, вся вона була наскрізь пересякнута драгоманівською вірою в силу розуму і переконання, і то «буржуазна» так само, як і «соціялістична» чи «радикальна». Вся вона властиво виходила з заложення, що непримиренне ворогування між народами – байка, щось штучне, що дасться усунути взаємним порозумінням; вся вона не раз апелювала до драгоманівського порівняння «пса і кота», аби «переконати», кого треба, в «безглуздості» їх неприєднаного до нас відношення, та в можливості, в обопільних інтересах modus'a vivendi між народами, мріючи про «автономії», українські Швайцарії і інші утопії. Нічого ж не було легшого. Чи релігійне почуття, як тепер національне, не було колись також страшним вибуховим матеріялом, причиною страшних війн? Але, нарешті, між різними вірами запанував мир і злагода. Чи ж не можливо так само приборкати силою розуму і національне почуття, як приборкали поволі людожерство, рабство, інквізицію та поєдинки? «І коли ідея релігійної свободи пройшла шлях розвою, де спершу її не признавали, коли панувала нетолеранція, потім з'явилась терпимість, але з широкими привілеями пануючої церкви і лише вкінці прийшла доба повної свободи сумління, – то той самий шлях розвою доводиться перейти і національній ідеї до хвилини її остаточного тріюмфу в указанім нами сенсі»[28-1]. Вправді, людська природа міняється дуже повільно, але може ж змінитися «точка погляду»! Лише більше доброї волі і віри в «тріюмф справедливости».
    Це була, отже, їх дорога, дорога українських націоналістів від методіївців, що лишилися глухі на гамір 1848 p., через Драгоманова, що переочив визвольну боротьбу ірляндців, мадярів і балканських слов'ян, – аж до тих авторів меморандумів до Денікіна і Совєтів, що були глухі на шум революції, яка почалася на Україні в 1917 році. Нічого з «почуття», нічого з «волі», ніяких аксіоматичних національних правд, лише «наука», «розум», «аналіза» і «переконання» є тим шляхом, яким ідеться до пізнання правди взагалі і до її запанування у світі.

Коментарі