ОЛЕКСАНДР ГАЛЕНКО. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ ПОЧИНАЄТЬСЯ З ПІВДНЯ, ТАМ ЇЇ КУЛЬМІНАЦІЯ, І З ПІВДНЯ ВОНА МАЄ БУТИ ПЕРЕПИСАНА

Уривок. Повний текст статті за посиланням внизу.

Першим писемним джерелом, знайденим на території України, є лист, написаний грецькою мовою на свинцевому згортку16. Лист було знайдено на острові Березань. Він датується приблизно 500 р. до н.е. В ньому батько скаржиться сину на майнову суперечку, зокрема з приводу права власності над невільниками, і просить сина про втручання. Отже, на сьогодні цей клаптик свинцю задає початок історичного часу України. Нехай в ньому йдеться про дражливе для національної гордості питання рабства, але, на жаль, тема рабства та работоргівлі тісно пов’язана з історією України, тому вже перше історичне свідчення виявляється симптоматичним, а не випадковим.
В України є також період протоісторії. Він теж пов’язаний з Півднем, але не з греками. Його початок задається повідомленнями про напади степових кочовиків кіммерійців до Руси (730-714 рр. до н. е.), правителя держави Урарту, що на Закавказзі. Це був епізод з тривалої навали степовиків Північного Причорномор’я кіммерійців та скіфів на Середній Схід, що скінчилася на зламі VII-VI ст. до н. е. і відбилася у писемних та матеріальних пам’ятках Ново-Ассирійського царства (знищене 612 р. до н. е.). Про цю навалу повідомляв також сам «батько історії» Геродот. Самі степовики не залишили по собі писемних пам’яток, отож вони самі і займана ними територія залишилися у протоісторичному часі.
Питання території, здавалося б, просто обмежує об’єкт дослідження існуючими кордонами України. В кінцевому рахунку це так. Однак сучасні кордони відрізняються від тих, що існували у минулому, тому доводиться враховувати кордони, що розмежовували на її території області суверенітету тих чи інших спільнот. Тому, по-перше, у схемі історії України слід зважати на кордони, що пролягали по її території. По-друге, в ній належить представити усі спільноти, представлені на її території, незалежно від того, як далеко кордони підконтрольної їм території виходили за межі сучасної України. Без розуміння історії цих спільнот неможливо зрозуміти ані причини територіальних змін, що зрештою призвели до утворення України в її сучасних кордонах, ані побачити внесок тієї чи іншої території в українську історію.
По території України пролягло чимало кордонів. Усі вони варті уваги. Однак для першої спроби територіальної схеми варто узяти за основу кордони між цивілізаціями – себто великими самодостатніми спільнотами, які об’єднані однаковими культурними рисами і здатні до самовідтворення. Принциповою підставою для цього має той факт, що цивілізаціям притаманне різне уявлення про час, та й самий час може мати різний темп та конфігурацію – швидший чи повільніший, циклічний чи лінеарний. Показово, що протоісторія України почалася зі степових кочовиків, а історичний час тут настав завдяки писемним грекам. І у подальшому доісторичний час для степовиків затримався аж до хозарських часів, від яких збереглися перші писемні пам’ятки кочовиків. Словом, цивілізаційні кордони та ареали належить прийняти як головні у виділенні на території України територіально-часових зон.
Таких цивілізацій на території України в історичний час було відомо три (всупереч поверховій думці про те, ніби Україна знаходиться лише на межі між якимось Сходом та якимось Заходом). Вони виникли і існували у різних ландшафтних зонах – відповідно до розвинутих ними виробничих можливостей, що до епохи промислової революції ХІХ ст. залишалися доволі стабільними і цим забезпечили порівняно малу рухливість цих кордонів.
Найбільшою з ландшафтних зон за площею були степи Півдня. Народи степу представляли цивілізацію кочових скотарів, що панувала у степовій зоні, а тому її логічно і зручно назвати степовою цивілізацією. Незважаючи на суперечки, а радше спекуляції, що точаться з приводу правомірності застосування визначення цивілізації до степових спільнот, панування останніх тривало довше, ніж будь-яка інша відома цивілізація, а саме від античності до ХІХ ст., допоки степи залишалися ареалом головним чином кочового скотарства. Якщо торкатися фундаментальних культурних ознак, то степовикам тривалий час було притаманне циклічне сприйняття часу. Перший історичний наратив, який відповідає лінеарному баченню минулого, з’явився у степовій зоні України лише на початку XVIII ст. – це була хроніка Кримського ханату від Абдулгафара Киримі «Умдету-т-теваріх»17. Пізній перехід до лінеарного часу степовиків України виразно показує їхню цивілізаційну відмінність і від їхніх османських сюзеренів, які також мали степове походження, але творили літописи уже від кінця XIV ст. Отже, ця риса підтверджує обґрунтованість виділення у часо-просторі України степової цивілізаційної зони.
Весь згаданий відрізок історичного часу, який охоплює майже три тисячоліття, землеробство у Євразійському степу не могло реалізувати свій безперечно більший виробничий потенціал. Так, землеробське освоєння степових земель у Казахстані відбулося у середині ХХ ст. і потребувало значних індустріальних ресурсів. Словом, степи попросту були закриті для землеробства. Значною мірою панування кочовиків у степах трималося і на їхній воєнній силі (кінних лучниках), що мала беззаперечну перевагу над іншими військами, особливо на степу. Також воно спиралося і на специфічні форми суспільної організації, в тому числі і єдину власну форму державності – степову імперію, якою б примітивною вона не здавалася. Більше того, степові імперії спромоглися поширювати своє панування далеко за межами степів, що мало місце і в історії України, наприклад, унаслідок монгольського завоювання.
Головна історична заслуга кочовиків полягає у господарчому освоєнні просторів Євразійського степу, що до їхньої появи був зоною лише споживальної, а не продуктивної економіки. Степовики сприяли повстанню трансконтинентальної торгівлі, але це була не їхня заслуга, а лише результат їхньої співпраці (симбіозу, якщо комусь більше подобається) із професійними купцями з осілих земель. Крім того, степовики відігравали в історії цілого Старого Світу активну політичну роль, а разом з тим справили подекуди значний вплив і в інших сферах – у територіальних та етно-демографічних трансформаціях, у поширенні власної політичної культури, у стимулюванні взаємодії між різними цивілізаціями Євразії. Українське козацтво, що виникло на степу, багато чим завдячує степовому побуту, воєнним та політичним традиціям степовиків.
Та незважаючи на воєнне та політичне панування у степах, кочовики в силу нестабільності економіки кочового скотарства, перебували у залежності від стосунків з осілими сусідами. Вони були зацікавлені у матеріальних ресурсах осілих спільнот, їхніх знаннях та вміннях, зрештою вони були зацікавлені в доступі до ринків осілих держав, тому що або зовсім не мали власних або мали їх в дуже обмеженій кількості. Це й послужило причиною виникнення на підконтрольних кочовикам територіям степового Причорномор’я грецьких колоній в VII ст. до н.е. Грецькі колоністи принесли з Середземномор’я власну цивілізацію з усіма її атрибутами – містами, писемністю, культурою – і перетворили Чорноморське узбережжя України на ареал середземноморської землеробсько-торговельної цивілізації. Грекам було притаманне лінеарне бачення часу. Власне, ця зона стала вогнищем цивілізації – у  загальноприйнятому розумінні цього поняття – на території цілої Східної Європи і зрештою визначила її цивілізаційний поступ та сучасну цивілізаційну приналежність.
Після греків цю берегову смужку згодом перебрали кілька імперій – Римська, Візантійська, ґенуезька колоніальна, османська. При цьому жодна з названих держав перед лицем воєнної сили степовиків не вдавалася до експансії поза межами узбережних володінь. Це підтримувало стабільність кордону між цими двома цивілізаціями. Тільки Османи спромоглися вийти за межі цього кордону, проте й вони не мали ресурсів для контролю за українськими степами, залишивши це на відповідальності Кримського ханату – свого степового союзника та підданця. Зрештою Османську імперію витиснула звідси українська колонізація, козаччина та згодом Російською імперія.
Названі дві цивілізації, незважаючи на зміну народів та держав, що їх представляли, та конфлікти між ними, співіснували на Україні до кінця XVIII-початку ХІХ cт., коли їх остаточно поглинула слов’янська землеробська цивілізація в особі багатонаціональної Російської імперії, але навздогін українській стіхійній колонізації, козаччині та польській магнатсько-шляхетській колонізації. Початки цієї цивілізації пов’язані із бездержавними слов’янськими народами європейської лісової зони, що проявилися в історії як підданці та/або об’єкт агресії інших цивілізованих спільнот – Візантійської імперії, германців, степовиків (аварів, мадяр, хозар), вікінгів. На території України ця цивілізація вперше створила державність в особі Київської Русі, яку було знищено монгольським завоюванням.
Вирішальне значення на хід історії цієї цивілізації справило прийняття християнства у його православній версії – відповідно до панівної віри середземноморської зони України. Принесене християнством сприйняття лінеарного часу послужило, зокрема, однією з головних відмінних рис цієї цивілізації від сусіднього степового океану і, попри доктринальні та політичні розбіжності між православ’ям та католицтвом, заложило підґрунтя цивілізаційної спільності України з Європою.
Із занепадом Монгольської імперії у другій половині XIV ст. завдяки включенню цієї зони до складу Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, імперії Габсбургів, ця зона частково і часами безпосередньо потрапляла в політичну, економічну та культурну орбіту європейської цивілізації (що виникла спочатку у середземноморській Європі, а в модерну добу перетворилася у торговельно-індустріальну цивілізацію Західної Європи). Остання, розвинувши зовнішній попит на продукти харчування, стимулювала їх виробництво на сході Європи. За таких обставин з другої половини XIV ст. і виник на Україні інтерес до розширення орних земель та поширення цієї зони за рахунок степової. Воно відоме як українська землеробська колонізація, хоча насправді мала значно складнішу природу. В кінцевому рахунку колонізаційні процеси призвели до землеробського освоєння кочовничих степів, що було явищем всесвітньо-історичного значення. В історії ж України колонізація важлива як чинник появи українського козацтва, утворення козацької держави, формування українського етносу на степовій території. В той же час, вона підготувала експансію Російської імперії, і досягла берегів Чорного моря вже в умовах воєнного і політичного панування останньої. Після цього було ліквідовано і українське козацтво, один з основних рушіїв колонізації, а разом з ним і його політичні інститути, що заразом виступали в ролі політичної організації українців.
Таким чином, Російській імперії дісталися і результати української колонізації. Останні проявили себе в так званій російській хлібній торгівлі в епоху промислової революції в Європі ХІХ ст. Проте саме Україна здобула тоді собі славу “житниці Європи”, і це може розглядатися не стільки як ефемерне визнання заслуг України перед Європою, скільки як одна з суттєвих ознак приналежності України до європейської цивілізації. Саме з перетворенням Українських степів на європейську житницю кордон Європи не лише духовно, політично, а й матеріально поширився на певному ареалі Євразійського степу. Оце пов’язання України з піднесенням європейської/західної цивілізації – без сумніву визначальне для всесвітньої історії явище – є  підставою вважати його кульмінацією історії України у людській історії. Що нинішня агресія Росії проти України спрямована на загарбання саме Півдня, а не якогось іншого регіону, також сигналізує про кульмінаційне значення Півдня для України – втративши саме Південь, Україна втратить свою головну місію у дотеперішній світовій історії.
Отже, територія України, будучи перехрестям трьох цивілізацій, має складну історію, що в найбільш загальному вигляді являє собою дуже заплутаний процес взаємодії між цими трьома цивілізаціями, з їх експансією, занепадами та трансформаціями. Південь, з його двома цивілізаціями постає у такому підході повноцінною складовою української історії. Додатковою перевагою саме такого підходу є те, що завдяки йому утворення України, як і будь-яке інше історичне явище, набуває риси випадковості і неповторності. При цьому запропонований підхід не применшує ані активної і свідомої ролі українців у світовій історії, ані їхніх здобутків. Навпаки, те, що процес цивілізаційної взаємодії, незважаючи на складні обставини та непевність пограниччя, призвів до утворення на сході Європи ареалу з українським населенням і зрештою до утворення сучасної держави України, є історичним здобутком саме української нації. Навіть тривала работоргівля, найвідоміша фаза якої пов’язана з татарськими набігами на Україну помонгольської доби, як видно, не стала перешкодою поступу української колонізації – власне, обидва явища співпадають в часі. Тим самим логічно (а не моралістичними закликами) усувається заданий національною парадигмою образ українців як народу-страждальця, а заразом і з’являється підстава для переміни однобічно-негативної пам’яті про стосунки українців із степовими народами та їх нащадками, зокрема кримськими татарами – прямими спадкоємцями степової спадщини України. Словом, хоча справжнє відкриття Півдня ще попереду, але вже сьогодні стає зрозумілим, що історія Півдня обіцяє багато для історії України.

Коментарі